The Position of CSOs Regarding the Prevention of Violation of the Rights of Refugees During the Martial Law in Ukraine

українська версія

Formulation of the problem 

The full-scale invasion of Ukraine by the Russian Federation and a year of aggressive war in Ukraine have further exacerbated the vulnerability of asylum seekers, refugees and persons in need of complementary protection in Ukraine. These persons are extremely vulnerable and de facto are in a legally uncertain situation when it is not safe to return to their country of origin, and their stay in Ukraine is complicated by their lack of documents, access to social and medical services, or even restrictions on free movement. 

The armed aggression of the Russian Federation against Ukraine on February 24, 2022, led to mass displacement both inside the country and outside its borders. Through the granting of temporary protection in EU countries, citizens of Ukraine have received unprecedented solidarity and access to systems and services in all spheres of life. Within Ukraine, asylum seekers who fled conflicts or persecution do not have a safe home country to return to and do not have such support.  

The current practice of implementing laws for the protection of persons in need of international protection in Ukraine does not offer effective access to the asylum procedure. Individuals who cannot apply for recognition as a refugee or person in need of complementary protection face fines, deportation or detention for “illegal stay”. In addition, the recently adopted Law 2952-IX restricts the right to apply for protection at the border, thus violating the principle of non-refoulment under international law. 

Asylum seekers and refugees face difficulties when trying to leave the territory of Ukraine in search of a safer place. Some of them cannot move freely within the country. Asylum seekers and refugees do not always have access to humanitarian aid from the state aimed at supporting war victims.

Ukraine remains a party to the Convention Relating to the Status of Refugees of 1951 and its Protocol of 1967. In addition, Ukraine ratified the Geneva Convention relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War, including the IV Geneva Convention of 1949. In accordance with Article 4 of the Association Agreement between Ukraine and the European Union 2014, Ukraine undertook to adhere to democratic principles, the rule of law and good governance, human rights and fundamental freedoms. 

International law allows derogation from certain obligations during emergency situations (such as war), but derogation from one’s obligations is allowed only to the extent that the urgency of the situation dictates, provided that such measures are not incompatible with their other obligations under international law and do not discriminate solely on the basis of race, colour, sex, language, religion or social origin.

The primacy and importance of observing human rights is enshrined in Article 3 of the Constitution of Ukraine, which establishes that a person, his life and health, honour and dignity, inviolability and security are recognized as the highest social value in Ukraine, and the establishment and provision of human rights and freedoms is the main obligation of the state. 

The full-scale aggression of the Russian Federation in Ukraine has become a challenge for the observance of human rights in Ukraine, however, even in the conditions of martial law, Ukraine must ensure dignified treatment of asylum seekers and refugees.  

The obligation of the State to conduct a thorough examination of the applications of asylum seekers during wartime 

Article 15 of the European Convention on Human Rights of 1950 (hereinafter referred to as the Convention) allows the States – the Contracting Parties – to withdraw from their obligations under the Convention in Time of War. However, the provisions of Article 3 of the Convention, according to which no one may be subjected to torture or to inhuman or degrading treatment, are absolute and cannot be derogated from. 

Although the Convention does not provide for the right to seek asylum, the expulsion of an alien may lead to a violation by the State of the requirements of Article 3 of the Convention if there are sufficient grounds to claim that the person will be at risk of being treated in violation of Article 3 of the Convention in the country of destination. 

The Convention requires the State to independently and thoroughly consider any application by the asylum seeker as to whether there are good reasons to fear a real risk of treatment contrary to Article 3 of the Convention in the event of removal to the country of destination. The state is also obliged to provide a person with access to a means of legal protection, which automatically suspends the effect of a previous decision taken against him/her.  

The European Court of Human Rights (ECtHR) has already made a decision against Ukraine regarding the expulsion of a foreigner in violation of the Convention. In the recent case of O.M. and D.S. v. Ukraine, such a situation has been considered and found that the border control authorities had deported the applicant from Ukraine without considering her application for the need for international protection in connection with the alleged risk of ill-treatment in the Kyrgyz Republic. The ECtHR noted that since the applicant was not deported to the Kyrgyz Republic, but to a third country – Georgia – it is necessary to establish whether the state authorities of Ukraine carefully verified that the asylum procedure in Georgia provided sufficient guarantees to avoid her deportation, directly or indirectly, to the Republic of Kyrgyzstan and whether the authorities had properly assessed the risks the applicant might have faced in terms of Article 3 of the Convention. 

Such an assessment should have been carried out by the state authorities of Ukraine on their own initiative, on the basis of all relevant and up-to-date information. The ECtHR came to the conclusion that in this case there is no evidence that the Ukrainian state authorities made any assessment of illegal treatment during the deportation of the applicant to Georgia. These considerations were sufficient for the ECtHR to establish that Ukraine did not fulfil its procedural obligation under Article 3 of the Convention to assess the alleged risks of being subjected to treatment contrary to Article 3 of the Convention before expelling the applicant from Ukraine. Thus, the ECtHR found that Article 3 of the Convention imposes a positive obligation on Ukraine to conduct an effective investigation of allegations of unlawful treatment, which may be relied upon by asylum seekers. 

Recognized refugees are persons who benefit from protection under international humanitarian law 

 The Geneva Convention relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War of August 12, 1949 (Fourth Geneva Convention, GCIV) imposes on States the obligation to ensure compliance with this Convention under all circumstances during an armed conflict. Fourth Geneva Convention is supplemented by Additional Protocol I (AP-1) of June 8, 1977. The persons protected by this Convention are those who at any time and under any circumstances find themselves, in the event of conflict or occupation, under the authority of a party to the conflict. According to Article 73 of Additional Protocol I to the Geneva Conventions, persons who, before the start of hostilities, were considered refugees in accordance with the relevant international acts or with the national legislation of the state that granted asylum, are persons who benefit from protection in accordance with the meaning of Article IV under all circumstances and without any adverse distinction. 

The parties to the armed conflict undertake to provide the civilian population, which is not adequately provided with the supplies, with relief actions which are humanitarian and impartial in character, conducted without any adverse distinction.

Article IV of GCIV states that all protected persons who may desire to leave the territory at the outset of, or during a conflict, shall be entitled to do so. The applications of such persons to leave shall be decided in accordance with regularly established procedures and the decision shall be taken as rapidly as possible.

In general, international humanitarian law obliges Ukraine to ensure compliance with the principle of humanity, which establishes the equality of all people, and to direct protection to people in need of assistance without any distinction. 

Provisional measures under the 1951 Refugee Convention do not remove the right to apply for protection 

 Article 9 of the 1951 Convention provides for the possibility for a Contracting Party to take provisional measures in certain situations, such as war or other serious and exceptional circumstances. In order for such derogations from obligations (temporary measures) to comply with the norm of the 1951 Convention, they must be evaluated according to the criteria set out in Article 9 itself, namely that the measures must be essential for the protection of national security, and that the further application of these measures are necessary for national security in relation to a specific person. 

However, the preparatory materials for the 1951 Convention (travaux préparatoires) state that the provisional measures related to the refugee’s freedom of movement, possession of certain electronic equipment and confiscation of property. The language of Article 9 of the 1951 Convention does not, therefore, support the idea that derogation in exceptional circumstances is permissible to all of the rights of the Convention, including the right to apply for international protection. 

Any provisional measures may be applied by Ukraine in compliance with the principle of non-refoulment and do not relieve the state of its obligation to consider cases of granting international protection on an individual basis. 

Ukraine’s obligation to harmonise its legislation with EU standards requiring individualised assessment of asylum applications  

Given Ukraine’s status as a candidate for membership in the European Union, Ukraine must effectively implement the rules, standards and policies that fold EU acquis, including in the area of asylum. The situation with lack of access to international protection in Ukraine violates Article 41 of the EU Charter of Fundamental Rights 2000, which provides for the right of everyone to be heard before any individual measure that could affect them is taken. In accordance with Article 4 of the Qualification Directive, applications for international protection must always be examined and decided on an individual basis, in an objective and impartial manner.  

The Court of Justice of the European Union has emphasised that the right to be heard also requires the authorities to pay due regard to the circumstances presented by the person concerned, to examine all relevant aspects of the individual case thoroughly and impartially and to give detailed reasons for their decision.   

EU law provides for the possibility of derogation from international protection obligations in times of emergency. However, States must in any case conduct an individual case-by-case assessment before they can legitimately derogate from their obligations to provide protection on the grounds of emergency. In addition, Member States must fully comply with the non-derogable obligations set out in the ECtHR and which are consistent with the rights of the EU Charter of Fundamental Rights. 

Civil society organisations draw attention to Ukraine’s obligations under international law 

  • The Ukrainian state authorities must strictly comply with Ukraine’s obligations under international human rights treaties, including the 1950 European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the 1949 Geneva Convention relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War and the 1977 Additional Protocols thereto, the 1951 Convention relating to the Status of Refugees and the 1966 Protocol thereto. We emphasise that in accordance with Article 9 of the Constitution of Ukraine, international treaties in force and ratified by the Verkhovna Rada of Ukraine are part of the national legislation of Ukraine. 
  • Given the European integration processes and Ukraine’s candidacy for EU membership, and the need to preserve the principles and values of civil society in Ukraine, the Ukrainian authorities should effectively implement the rules, standards and policies that make up EU acquis in the field of international protection.  
  • We call on the Ukrainian authorities to maintain a dialogue with civil society organisations, academic communities, and experts engaged in the protection of refugees, ensure regular consultations with them and consider their recommendations when preparing or reviewing refugee-related decisions and policies. 












Позиція громадських організацій щодо недопущення порушення прав біженців під час воєнного стану в Україні

Опис проблеми

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації та рік агресивної війни в Україні ще більше загострили проблеми вразливості шукачів захисту, біженців та осіб, які потребують додаткового захисту в Україні. Вказані особи є вкрай незахищеними та de facto знаходяться у юридично невизначеному становищі, коли повернення до країни їхнього походження не є безпечним, а перебування в Україні ускладнене відсутністю документів, доступу до соціальних та медичних послуг чи навіть обмеженням вільного пересування.

Збройна агресія Російської Федерації проти України 24 лютого 2022 року призвела до масового переміщення як всередині країни, так і за її межі. Користуючись тимчасовим захистом в країнах ЄС, громадяни України отримують безпрецедентну допомогу та підтримку в усіх сферах життя. В межах України шукачі захисту, які втекли від інших конфліктів чи переслідувань, та не мають безпечної рідної країни, куди можна повернутися, такої підтримки не мають.

Правозастосовча практика в Україні наразі не забезпечує ефективного доступу до процедури надання міжнародного захисту. Особи, які не можуть звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стикаються зі штрафами, депортацією або затриманнями за “нелегальне перебування”. Крім того, нещодавно прийнятий закон 2952-IX обмежує право на звернення за захистом на кордоні, порушуючи таким чином принцип міжнародного права невислання (non-refoulement).

Шукачі захисту та біженці мають труднощі під час спроби покинути територію України у пошуках більш безпечного місця. Деякі з них не можуть вільно пересуватися всередині країни. Шукачі захисту та біженці не завжди мають доступ до гуманітарної допомоги від держави, спрямованої на підтримку жертв війни. Україна залишається учасницею Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу до неї 1967 року. Крім того, Україна ратифікувала Женевські конвенції про захист жертв війни, у тому числі і IV Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни 1949 року. Відповідно ж до статті 4 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 2014

року, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись демократичних принципів, верховенства права та належного управління, прав людини та основоположних свобод.

Міжнародне право дозволяє відступ від певних зобовʼязань під час надзвичайних ситуацій (як-то війна), проте відступ від своїх зобов’язань дозволяється тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їхніми іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за  собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Першочерговість та важливість дотримання прав людини закріплено статтею 3 Конституції України, якою встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Широкомасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України стала викликом для дотримання прав людини в Україні, проте навіть в умовах воєнного стану Україна має забезпечити гідне ставлення до шукачів захисту та біженців.

Зобовʼязання Держави проводити ретельний розгляд заяв шукачів захисту під час війни

Стаття 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) надає можливість Державам – Договірним Сторонам – відступати від своїх зобовʼязань за Конвенцією під час війни. Проте положення статті 3 Конвенції, за якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, є абсолютними і відступ від них неможливий.

Хоча Конвенція не передбачає права на пошук захисту, видворення іноземця може призвести до порушення Державою вимог статті 3 Конвенції, якщо буде достатньо підстав стверджувати, що особі загрожуватиме поводження всупереч зазначеній статті у країні призначення.

Конвенція вимагає від Держави незалежного та ретельного розгляду будь-якої заяви шукача захисту про те, чи існують вагомі підстави побоюватися реального ризику поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції у разі видворення до країни призначення. Держава також зобовʼязана надати особі доступ до засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє дію попереднього рішення прийнятого щодо неї.

Європейських суд з прав людини вже приймав рішення проти України щодо видворення іноземця всупереч Конвенції. У нещодавній справі О.М. і Д.С. проти України розглянув таку ситуацію і встановив, що органи прикордонного контролю вислали заявницю з України без розгляду її заяви про потребу у міжнародному захисті у зв’язку зі стверджуваним ризиком жорстокого поводження в Киргизькій Республіці. ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявницю вислали не до Киргизької Республіки, а до третьої країни – Грузії – необхідно встановити, чи перевірили ретельно органи державної влади України, що процедура надання притулку в Грузії забезпечувала достатні гарантії для уникнення її вислання, прямо чи опосередковано, до Киргизької Республіки та чи здійснили органи влади належну оцінку ризиків, з якими могла зіткнутися заявниця, з точки зору статті 3 Конвенції.

Таку оцінку повинні були здійснити органи державної влади України з власної ініціативи, на підставі всієї відповідної та актуальної інформації. ЄСПЛ дійшов висновку, що у цій справі ніщо не свідчить, що органи державної влади України здійснили  будь-яку оцінку протиправного поводження під час вислання заявниці до Грузії. Цих міркувань достатньо для встановлення Судом, що Україна не виконала свого процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо оцінки стверджуваних ризиків зазнання поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, перед висланням заявниці з України. Таким чином, стаття 3 Конвенції накладає позитивнe зобовʼязання на Україну провести ефективне розслідування заяв про застосування протиправного поводження, на яке може посилатись шукач захисту.

Визнані біженці є особами, які користуються захистом за міжнародним гуманітарним правом

Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (Женевська конвенція IV, ЖК IV) покладає на Держави зобовʼязання забезпечити дотримання цієї Конвенції за всіх обставин під час збройного конфлікту. Женевська конвенція IV доповнюється Додатковим Протоколом І (ДП І) від 8 червня 1977 року. Особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту. Відповідно до статті 73 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій особи, які до початку воєнних дій розглядалися як біженці згідно з відповідними міжнародними актами або з національним законодавством держави, що надала притулок, є особами, які користуються захистом відповідно до смислу ЖК IV за всіх обставин і без будь-якого несприятливого розрізнення.

Сторони у збройному конфлікті зобовʼязуються надавати цивільному населенню, яке недостатньо забезпечене запасами, допомогу виключно гуманітарного та неупередженого характеру без будь-яких несприятливих особливостей.

ЖК IV вказує, що будь-яка особа, яка перебуває під захистом і яка захотіла би залишити територію на початку чи під час конфлікту, матиме право це зробити. Розгляд заяв про виїзд повинен відбуватися за встановленою процедурою, і рішення повинно прийматися якомога швидше.

В цілому, міжнародне гуманітарне право зобовʼязує Україну забезпечувати дотримання принципу гуманності, який встановлює рівність усіх людей, та спрямовувати захист на людей, які потребують допомоги без будь-якого розрізнення.

Тимчасові заходи за Конвенцією про біженців 1951 року не позбавляють права подати заяву про про визнання біженцем

У статті 9 Конвенції 1951 року передбачено можливість для Договірної сторони вжити тимчасові заходи у певних ситуаціях, таких як війна чи інші серйозні та виняткові обставини. Для того, щоб такі відступи від зобов’язань (тимчасові заходи) відповідали нормі Конвенції 1951 року, їх необхідно оцінювати за критеріями, викладеними в самій статті 9, а саме, що заходи мають бути важливим для захисту національної безпеки, та що подальше застосування цих заходів є необхідним для національної безпеки стосовно конкретної особи.

Однак у підготовчих матеріалах до Конвенції 1951 року (travaux préparatoires) зазначено, що тимчасові заходи стосуються свободи пересування біженця, володіння ним певним електронним обладнанням і конфіскації майна. Таким чином, формулювання статті 9 Конвенції 1951 року не підтримує ідею про те, що навіть за виняткових обставин допускається відступ від усіх прав закріплених в Конвенції, включаючи право подати заяву про надання міжнародного захисту.

Будь-які тимчасові заходи можуть бути застосовані Україною із дотриманням принципу невислання (non-refoulement) та не знімають з держави зобовʼязання розглядати справи про надання міжнародного захисту на індивідуальній основі.

Обовʼязок України гармонізувати своє законодаство із стандартами ЄС, які вимагають індивідуальної оцінки заяв шукачів захисту

Враховуючи статус України як кандидата в держави-члени Європейського Союзу, Україна має ефективно впроваджувати правила, стандарти та політику, які складають право ЄС (acquis), в тому числі у сфері надання захисту. Ситуація з відсутністю доступу до міжнародного захисту в Україні порушує статтю 41 Хартії ЄС про основні права 2000 року, яка надає право кожній особі бути вислуханою до того, як будуть вжиті будь-які індивідуальні заходи, які могли б вплинути на неї. Відповідно до статті 4 Кваліфікаційної директиви заяви на міжнародний захист слід завжди розглядати, а рішення приймати індивідуально, об’єктивно та неупереджено.

Суд Європейського Союзу наголошує, що право бути вислуханим також вимагає від органів влади приділяти належну увагу обставинам, поданим зацікавленою особою, ретельно та неупереджено досліджувати всі відповідні аспекти окремої справи та докладно викладати причини свого рішення.

Законодавство ЄС передбачає можливість відступу від зобовʼязань у сфері міжнародного захисту під час надзвичайних ситуацій. Проте Держави у будь якому випадку мають провести індивідуальну оцінку справи, перш ніж вони зможуть законно відступити від своїх зобов’язань щодо надання захисту на підставі надзвичайної ситуації. Крім того, держави-члени мають повністю дотримуватися зобовʼязань, які не допускають відступів, викладених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і які відповідають правам Хартії ЄС про основоположні права.

Громадські організації звертають увагу на зобовʼязання України за міжнародним правом

  • Органи державної влади України мають невідступно дотримуватися взятих Україною зобовʼязань за міжнародними договорами у сфері прав людини, включаючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року та Додаткові протоколи до них 1977 року, Конвенцію про статус біженців 1951 року та Протокол до неї року 1966. Підкреслюємо, що відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
  • Враховуючи євроінтеграційні процеси та здобуття Україною статуса кандидата в держави-члени Європейського Союзу, з огляду на необхідність збереження принципів та цінностей громадянського суспільства в Україні, органи влади України, мають ефективно впроваджувати правила, стандарти та політики, які складають право ЄС (acquis) у сфері надання міжнародного захисту.
  • Закликаємо українську владу підтримувати діалог з організаціями громадянського суспільства, академічними колами та експертами, які займаються питаннями захисту біженців, забезпечити регулярні консультації з ними та враховувати їхні рекомендації при підготовці або перегляді рішень та політик, пов’язаних з біженцями.






БФ “HIAS Україна”







Search HIAS